Чи багато людей у вашому житті, що дарують вам любов? Підходять ось так просто і пропонують свій бутерброд, як у школі, в дитинстві, коли ти стоїш біля підвіконня, голодна й сумна, нікому не потрібна, а тут підходить хтось і каже: пригощайся, в мене ще є. І дарує тобі те саме відчуття несамотності, на котре сподівається будь-яка людина.
Читайте також: Ракетний удар по кафе Краматорська: у лікарні померла письменниця Вікторія Амеліна
Вікторія дарувала любов, щедро і щиро, висловлювала своє захоплення, тонко відчувала стани, пропонувала допомогу, хвилювалася, чи її слова або ж дії доречні. Світла й іронічна, сповнена теплими відчуттями і чорними жартами, як ще можна підтримувати одна іншу в темні часи? Чорними жартами, теплом серця.
Я знаю мало людей, настільки люблячих і небайдужих до інших. Вона всіх огортала і мотивувала, веселила і цінувала, рятувала і вигадувала рятівні кола для кожної і кожного.
Це міг бути фестиваль у прифронтовому містечку Нью-Йорк, що на Донеччині, це міг бути щоденник закатованого і вбитого колеги Володі Вакуленка, що потрапив саме до її рук і виданий саме з її передмовою, це хвилювання, чи належна людина зараз говорить від імені України на правозахисній події, це щемливий і прекрасний вірш в пам'ять Романа Ратушного, сина Світлани Поваляєвої, що Віка знітилася показати за життя, або ж допомога з перекладом, щотижневі поїздки на Південь і Схід, адвокація, правозахист.
Коли вони з родиною придбали квартиру в Києві, вона уявляла, як ми тут будемо проводити літературні вечори, був COVID, було мало радості, кожна зустріч була дорогоцінною, вона хотіла, щоб у дорогих її людей був простір свободи.
Вона хотіла проживати війну тілесно, відчувати страхи і турботи людей, бути причетною і допоміжною, я не знаю, чи відчувала вона потребу йти лезом ножа, під обстрілами, але їй було нестерпно залишатися осторонь, займатися чимось одним, вона не хотіла випустити хоча б одну можливість зафіксувати в пам'яті, вивезти, привезти, достукатися, допомогти.
Її правозахисна діяльність, документування воєнних злочинів, писання книги щодо жінок під час війни йшли від серця. У її великому серці знаходили прихисток тисячі людей, думаю, вона всіх пам'ятала на ім'я, але були і впущені безіменні.
Коли Вікторія приїхала до мене на Оболонь на початку квітня минулого року, ми гуляли і говорили. За мотивами цієї розмови вона виписала наш з нею діалог і запитала, чи я не проти бути нею озвученою, я була не проти. Хочу, щоб уривок цих нотаток, які вона мені прислала, прочитали всі:
"Слово у словнику [майбутнє]
Майбутнє - те, про що ми запитуємо одна одну в затишшя: ти бачиш його? Ти можеш його побачити?
Ось вона запитує і пояснює: бо я не бачу його, не бачу.
Мружиться.
Недавно, розповідає, я почала трохи бачити "завтра", далі - нічого, темно.
Крізь її темряву ми і йдемо сонячною Оболонню: дві жінки й один собака.
У надто помітній тиші я раптом чую, як стверджую:
я бачу майбутнє, я бачу країну після війни.
Зупиняємось (можливо, просто пес тягне нас двох до дерева, яке ще не зацвіло).
Жінка дивиться на мене.
(...)
Водночас, - все ж додаю, - (…) я не певна, чи росіяни не накриють нас "Іскандерами" просто зараз.
Ну так, погоджується вона і дивиться на свого собаку. (Що вона робитиме з собакою під російськими "Іскандерами"?)
І тут же вигукує з захватом: але ти бачиш!
Ми йдемо весняним Києвом: двоє жінок і пес.
Так наче пливемо в морі після кораблетрощі.
Я бачу землю: "Земляяя!"
Ніхто з нас не знає, чи допливе.
Але повторюємо, передаємо одна одній благую звістку в холодній воді: земля.
І та, що гукнула першою, боїться зізнатись, що сумнівається. Що в неї короткозорість, астигматизм і віра.
Повторюєш сама собі: ні, я ж бачила. Та і воно ж все одно десь є. Десь воно має бути: майбутнє, слово у словнику".
Це так егоїстично і так притаманно людині, коли пишеш про іншу любиму людину, часто не оминаєш себе, і я не виняток із правил. Вікторія говорила мені про те, що я її непорушний годинник справедливості, що за ним можна звіряти свій годинник, і вона питала, і я відповідала, ми звіряли ці годинники і були направду переконані, що у нас попереду спільне і довге майбутнє, де є боротьба за справедливість, сестринство, що багато для неї важило, любов, діти, собаки, чорні жарти, смерть ворогам, багато життя, пам'ять про друзів, фестивалі і келихи з вином.
Але злочинний російський "Іскандер", що про нього питала вона у мене на початку київського квітня 2022 року, поцілив у неї наприкінці червня 2023-го у Краматорську. І мені, як і більшості з тих, кого любила Вікторія і хто любив її, залишається вписувати її у майбутнє, вона там має бути, це її слово у словнику війни й перемоги.