Найпереконливіший аргумент Росії є водночас її найбільшою слабкістю. Адже задля досягнення зовнішньополітичних цілей президент РФ Володимир Путін має у своєму розпорядженні, по суті, лише військові сили й засоби. Росія й близько не є таким великим єдиним ринком, як ЄС, що був би економічно привабливим для інших країн. Успішно експортувати РФ може хіба що тільки нафту і газ, але й тут у неї чимало конкурентів.
Авторитарна система Путіна також не має того культурного магнетизму, як, скажімо, Сполучені Штати. Все, що може запропонувати Кремль громадянам, - це державний деспотизм, корупцію і злидні мас. А для переважної більшості людей така модель - осоружна.
Росія володіє другим за потужністю ядерним арсеналом у світі, а в Європі - найчисленнішим танковим парком і найбільшим флотом. Це - спадок від СРСР. Путін розглядає збройні сили як природний інструмент влади, в який він щедро вкладає отримані від продажу енергоносіїв кошти. У Кремлі це пов'язують з традицією, що найкраще виражена в пам'ятнику Олександру III у Ялті, який президент РФ кілька років тому урочисто відкрив. На постаменті - знаменитий вислів того російського царя про те, що у Росії є тільки два союзники - армія і флот. Однак царя Олександра хвалили за те, що той уникав воєн. Путін натомість прагне до них.
Це стосується й іншої великої рушійної сили його правління. На Заході часто стверджують, що російський президент мислить суто тактично. Це - правда в тому сенсі, що він користується нагодами отримати геополітичну вигоду, якщо такі випадають. Але в його зовнішньополітичних діях, звісно, простежується й своя закономірність. Річ у тім, що Путін прагне відновити авторитет і вплив Москви на пострадянському просторі, а також у більш віддалених регіонах світу, де колись Москва була вагомим гравцем. Грузія, Україна, Сирія та Лівія - ось приклади деяких етапів цього стратегічного курсу.
Водночас Путін не настільки самовпевнений, щоб думати, що йому вдасться відновити імперську міць СРСР. Але він цілком впізнавано мислить в біполярних категоріях 20-го століття. Здається, що його просто переслідує острах щодо НАТО, адже Кремль сприймає цей військово-політичний блок значно серйозніше, ніж деякі самі його члени. Путін - останній "холодний воїн", він бачить себе у вічній боротьбі з Заходом. Саме тому всі спроби Німеччини "інтегрувати" Росію виявилися безрезультатними.
Читайте також: Путін застеріг інші країни від перетину "червоних ліній" щодо РФ
Неоголошені й широкомасштабні маневри, що останніми тижнями непокоїли Україну й НАТО, теж є складовими цієї політики. На Заході багато хто сушив собі голову над питанням щодо мети цієї демонстрації сили. Чи це перевірка нового американського президента? Спроба нав'язати потрібне Москві рішення щодо Донбасу? Помста за закриття проросійських телеканалів в Україні? Чи це все-таки була підготовка до інтервенції, приміром, розміщення "миротворців" у Луганську й Донецьку або забезпечення водопостачання Криму? Будь-яка з цих можливостей є правдоподібною та показує, наскільки переплетені політичні та військові цілі в сучасній російській зовнішній політиці.
Читайте також: Коментар: Відвід військ Росії від кордону з Україною - рано сурмити відбій
Значна проблема Заходу в тому, що він не хоче вступати в цю гру. До анексії Криму НАТО навіть не мало реальних планів щодо захисту свого східного флангу. Відтоді це вже виправили, інакше прапор над брюссельською штаб-квартирою Альянсу можна було б відразу знімати. Але політична воля до стримування зменшується пропорційно збільшенню відстані до російського кордону. Така воля, як і раніше, має високий показник у країнах Балтії та Польщі, що пояснюється головно їхнім історичним досвідом.
Однак вже у таких країнах, як Угорщина, починається сіра зона, де інтерес до військових гарантій з боку Альянсу змішується з симпатіями до антиліберального стилю Путіна. У Німеччині спостерігається глибоко пацифістсько-нейтралістська позиція, за якої багато хто волів би проводити тільки зовнішньоекономічну політику. У Великобританії та Франції досі зберігається відчуття класичного балансу сил, хоча в Парижі, в силу голлістської традиції, це іноді призводить до просування в бік Москви.
Зрештою, все зводиться до Сполучених Штатів. За Дональда Трампа все було неоднозначно. Він ставив під сумнів солідарність Альянсу, але перекинув війська в Східну Європу і дозволив поставки озброєнь Україні. Джо Байден неодноразово наголошував, що під час правління його адміністрації Америка знову прихильна до Альянсу. Однак з іншого боку, останніми днями Київ отримував тільки дипломатичну підтримку.
Читайте також: Коментар: ЄС має допомогти Україні не лише в протистоянні з Росією
Таким чином, Байден дотримується позиції, що була актуальна під час його віцепрезидентства в адміністрації Барака Обами. Вашингтон захищатиме НАТО, а не Україну, оскільки вона не є його членом (і не має перспектив стати ним у найближчому майбутньому). Путін, напевно, звернув особливу увагу на те, що американці утрималися від відправки двох військових кораблів у Чорне море. У його світі таке сприймається як слабкість, що не робить ситуацію в Східній Європі стабільнішою.
Автор: Ніколас Буссе, оглядач газети Frankfurter Allgemeine Zeitung
Без права перевидання. © Frankfurter Allgemeine Zeitung GmbH, Франкфурт-на-Майні.
Сайт газети Frankfurter Allgemeine Zeitung
Коментар висловлює особисту думку автора. Вона може не збігатися з думкою української редакції та Deutsche Welle загалом.